Протерта пам'ять образу твого,
Але й при цьому грають дивні ноти.
Уже й не пам’ятаю я чого
Був зачарований підчас роботи.

Просте кафе,  що є у місті «Ікс»
Прості слова вітання й перші фрази
За кавою не зрозумів ідеї «фікс»
Бо трапилось воно зі мною все одразу.

А потім Львів, Дрогобич, Трускавець,
Нові слова й ідеї сенсаційні.
І мала ж ти тоді такий терпець
Там бути поруч у кавярнях провінційних.

А потім, потім, потім був фінал.
Дзвінок, гудок, відсутність абонента.
Уже тоді спокійно я писав,
Що хтось не хоче чути комплімента.

Не хоче, не бажає, не горить.
Почути знову, й знову, й знову, й знову,
Що є в житті одна єдина мить -
Та мить мовчання, що замінює нам мову

Що було потім, це -  новий сюжет,
Який написано уже не нами.
Це нова кава і новий куплет,
А може нова збірка із віршами

Чи має ця історія рімейк?
Чи будуть в ній продовження і зміни?
Наразі стоп, а може -  «кава-брейк»!
Продовження залежить від… (ім’я дівчини за замовчуванням)

Тіні забутих предків знов постають.
Чого вони хочуть і яка їхня суть?
Ми є не те покоління й ера не та!
Яка їхня ціль і яка їх мета?

Привиди древності кличуть із самоти.
Мабуть через те, що ми попалили мости
А може тому що світами шукаємо рай,
Забувши Едем, що буяє, де наш рідний край.

Ті голоси, що лунають із давнини.
І так, аж нестримно кличуть, взивають вони
Прокласти стежину зі спогадів в кожну сім’ю,
Щоб пам’ятати про рідну дідівську землю.

Тож звідки прийшли ми -  згадати вже час,
Бо кожного нового дня світ роз’єднує нас.
Без вчора до завтра немає інших доріг,
Як пам’ятати про край свій й дідівський поріг.

Що дає мені сон
Про твоє небуття,
Про твоє існування в чужому ефірі.
Там в уяві ти -  клон
Для чужого життя.
Клон не для панування, бо в клонів не вірю

Ти є -  «міс Віртуал»
І туман для очей,
Бо реально нічого зробити не здатна.
Там відсутній вокал
В таємниці ночей.
Клон існує, а це його справа приватна

П р и с пі в:
Було створено клон в віртуальному світі.
Намальовано сон щоб тебе загубити.
Хтось придумав сюжет, хтось придумав ідею,
І затерши портрет забуваєш про неї

Ти зникаєш, як сон.
Тебе хтось видирає.
Видирає із серця, стерши з моїх надій.
Залишається клон.
Ти про нього не знаєш.
Він зостався зімною – знак невтілених мрій.

П р и с п і в:

Ти вбила музу, вбила її кроки
Зробивши тим затемнення душі
Спалила і розвіяла на усі боки
І це робила ти у день і у ночі

Ти вбила музу вбила її слово
Не давши шансу на останнє каяття
Тебе діймала її ніжна мова
Що дарувала істині життя

Ти зупинила час у цьому світі
Де паралельно рухалися ми
Тепер чикаю я вже тої миті
Коли ми станем не творцями, а людьми

Ти вбила музу, мою ніжну музу
З якою прагнув підкорити світ
Тепер ти схожа на морську медузу
Яка ніколи вже не здійметься в політ

Ти на межі не визнаного світу
У тебе віза безлімітна й всі права
Та досі я не можу зрозуміти
Чи помиляюсь я, чи ти права

Із точки зору етики й законів
Дорога в світ – великі привілеї
А в тому світі на останньому перонів
Здається марно я очікую на неї

Ти на межі не визнаного світу
Але межа залишиться межею
Через яку не переступиш цього літа
Але і я не переступлю через неї

P.S.
Отак в твоєму просторі існую
Без зайвих слів у стані нелегала
А візу в простір твій також я потребую
В який мене ти досі не пускала

За що я люблю рідне місто?
І важко щось вам відповісти
За Солоницю – чисту річку
За дуже запашні потічки
За скульптури зі сміття
І за мерське каяття
Чи можна за таке любити
Рекомендовано ж не вміти.

За що я Cтебник поважаю?
Що відповісти і не знаю
Чи за піднесення культури
За жахи зроблені з натури
За світло в місті серед ночі
Яке чомусь не бачать очі
Чи можна за таке любити
Рекомендовано ж не вміти.

За що я вдячний свому граду?
Від запитання цього впаду.
За педагогів ненормалів
За наркоманів радикалів
За здатність влади не робити
Лише збудоване валити
Чи можна за таке любити
Рекомендовано ж не вміти.

За що я місто це кохаю?
Хіба ж я це робити маю
За небажання розвиватись
За невміння виживати
За напівтепле існування
За комунальні намагання
Чи можна за таке кохати
На відповідь годі чекати.

Ось мій сусід із плеєром в кишені
З наушників на весь вагон звучать пісні шалені
Й лиш він один бажає відірватись
Мабуть щоби ні з ким не розмовляти

А ось навпроти симпатична пані
Із виразом обличчя, що навколо всі погані
Із королівським гонором в вікно відвела очі
Хоча от там транслюють види ночі

В яких ввижається лиш смуток і туга
Простіше за вікном не видно ні фіга
На зустріч потяг як промчить хоч п’ять хвилин
Для неї стрічка ця  у рейтингу під номером один

Та раптом у вагон зайшли цигани
Їм не потрібні бублики, а тільки мани
А жіночка стара мабуть не розуміє
Хай вдавиться тим бубликом, якщо грошей жаліє.

А за циганами вже традиційно контролери
У видиранні гріш вони тут піонери
Хоча вже сонце зазирає з-за вікон
Панує у вагоні колективний сон

А потім тітка із набридливим експресом
Вагонний сон ураз замінить стресом
Бо Пугачова розвелась, а Орбокайте
Що не чикали ви такого? Привикайте

Як добре, що до Львова три години у дорозі
Кінцева станція тотожна перемозі
Що укріпила дух і додала нам гарту
Бо послуги Укрзалізниці змахують на жарти.

Ось так із скрипкою усе життя удвох
Смичок і струни мов чотири нитки
Чотири виміри буття, які дав Бог
Чотири пісні і чотири ритми

З струною «соль» усе і почалось
В руках відчув я шийку гриф і деки
Та не звучало у тій скрипці щось
І я мабуть був десь вже так далеко

А зі струною «ре» я пробудивсь ожив
Бурхливих почуттів завирувало море
І звуків скрипки ніжний перелив
Зламав застій пітьму і навіть горе

Я став здійматись зі струною «ля»
До горизонтів правди і науки
У небутті пропало серце скрипаля
В душі запанували мови звуки

В четвертий вимір зі струною «мі»
Вернулась скрипка в образах і слові
І серце скрипаля, що ожило в мені
Диктує ці рядки рифмові

Такий ось дивний скрипка-інструмент
У когось у руках вона звучала
Хай цю поезію сприйме як комплімент
Оскільки словом у душі так довго грала

(присвячено Ших Г.Б.)

Це місто сотень й сотень ліхтарів
Де сонце якось по інакшому заходить
Де обриси старих старих домів
На тротуарах тихо хтось виводить

А шепіт злив і призвуки вітрів
На нотах грають не таких як всюди
У місті сотень сотень ліхтарів
Усе що рухається не спішить нікуди

Тут навіть потяги здавалося б пливуть
Все мчать й не поспішають прибувати
А ліхтарі указують їм путь
Комусь у гості, а комусь до хати

А ось трамваї, що здавалися б старі
Завзято роблять в місті викрутаси
Лиш леви -  львівські стражі вартові
Століттями не змінюють гримаси

Остання зупинка і вже Трускавець
Так час промайнув мов ті стріли
В купе де нас двоє війнув вітерець
А ми чомусь не раділи
У чора ще в Києві пізно удвох
Не мали про що говорити
Кожен дивився кудись на перон
І мріяв про сонце про квіти

П р и с п і в :

Десятий вагон – мить в дорозі й житті
Там час зупинивсь почуттями
Лише за вікном пробігали вогні
Що стали містком поміж нами

Перон. Трускавець. Ти мабуть на курорт
Три тижні й одразу додому
А я вже прибув у останній свій порт
Не знаю що буде потому
Та час промайне. А десятий вагон
Собі курсуватиме далі
Я вийду колись в Трускавець на перон
Згадаю все тут на вокзалі

П р и с п і в :

Чи бачили ви як радіють діти
Коли на дворі випав перший сніг
А я цю посмішку сховаю в квіти
Яку покладу лише їй до ніг

Чи чули ви як соловей заводить
Коли зустріне пару у гаю
І як у нього гарно це виходить
І він, як я, здається у раю.

Чи вірили ви в те що раптом ночі
Це є момент активного життя
Коли не можеш ти зімкнути очі
І сон хова сюжети в небуття.

Чи знали ви що це таке і звідки
Чи розуміли? Ні не знав лиш я
Траплялось це зі мною дуже рідко
А справжнім було раз це почуття

Сказати, що наважився – не правда
Сказати, що це доля – міф
Здається у атаку йде армада
А я, мов крейсер, що заліг на риф
Зіграти в лотерею революцій
Це вибір власний був, і ось що є
Вже після сотень тисяч резолюцій
Мені кайдани середовище кує
І не здобув, а поки що втрачаю
І не досяг, лиш тихо йду на дно
Куди іти? Вперед, назад? Не знаю
Згубив мету, тепер вже все одно.
У пошуках великого нічого
Із титулом великого ніхто
Мабуть ступив я не на ту дорогу
Мабуть я сів на колію в метро

Коли дерева з вітром розмовляли,
А потім вже сварились не нажарт
Ми все чекали, ждали ждали ждали
Що впаде сніг, або гроза чи град
Коли не видно поруч ні травинки
А небо сіре переходить в чорноту
І раптом з неба випадають дві сніжинки
Їх біле світло видно за версту.
Така погода і такі контрасти
Нічого доброго в собі та не несуть
Не знаєш, що із неба може впасти
Але повірте, що не в цьому суть.
Ось протилежність, сонце у зеніті.
Кругом пісок, води і слід простив
Земля здається збилася з орбіти
І здатна впасти в вогняний обрив.
Лише пісок і небо, гостра спека.
Лише вогонь червоний наче ртуть
І вже не видно, що є там далеко
Але повірте що не в цьому суть.
Та раптом хтось зі злості гасить світло
Та раптом хтось закриє почуття
І раптом ти не чуєш навіть вітру
Здається зупинилося життя
Пропав мороз, пропали навітьбурі
Пропали аромати й звуків світ
Не наче ти похований у мурі
І ти ніколи вже не здіймешся в політ
Така вона константа страху мого
Коли тебе не чують і не ждуть
Коли коли коли нема нічого
Мабуть у цьому найстрашніша суть.

Привіт.  Хто ти? Ось мій
Ти відпиши. Нажми Ок
На моніторі – все що я
Бажаю бачити щодня
Розумна гарна чарівна
Блондинка підійде сповна
Бажаю очі голубі
Щоб все подобалось в тобі

П р и с п і в :

Достатньо тих принцес з газет
Тепер мій друг є Інтернет
Неначе той бажань вокзал
Він віднайде мій ідеал

Ти фотки свої надішли
Про себе трошки напиши
Як конкурс в мене ти пройдеш
То ще свій адрес надішлеш
Я зазираю в скриньку знов
Там де вирує вже любов
І що я бачу. О позор!
На моніторі «диск ерор”

П р и с п і в:

Спочатку роса і ранкова пора
А вже потім наступить день
Прокинеться світ заспіва дітвора
Вже чути їх сотні пісень
Ранкова роса – ця ранкова краса
Як перли у ніжній траві
Та спека прийде оживуть небеса
Й росинки вже там у горі

П р и с п і в:

Краплина роси краплина роси зникає у день
Краплина надії коли вона є не згасає
Візьми подаруй тим хто прагне її. Їм скоріш віднеси
Краплина надії, як море надії заграє

Ранкова пора і ранкова роса
Це пісня казкового сну
А крапля надії, краплина надії
Здатна збудити весну

П р и с п і в:

Навколо вирієм несеться світ буття
Усе таке заплутане тривожне сіре хворе
Там сотні доль породжують тертя
Яке здається світлим і прозорим
За  маревом тих чарівних вогнів
Ти бачиш сіру правду втоптану  в пилюку
Та як розбудеш серце своє й зір
Лише до Тебе простягаєм руки

П р и с п і в :

Я знаю що до Тебе я вернусь
Я прагну цього я надіюсь я в це вірю
Лише стобою до небес здіймусь
Бо Ти вернув в мій сірий світ надію

Сьогодні в лабіринт звернув наш шлях
І там блукаємо де зорі це примари
Нас тут багато. Ми  неначе в снах
Нам рухатись мішають навіть хмари
Ми чули, бачили, що Ти десь там один
Чекаєш, що усі таки прийдемо
І світло іскорки своєї у серця родин
Вселяєш. Віримо у це і недаремно.

П р и с п і в :

Це був період спалених годин
Це час, коли згорали дні і ночі
І серед чорного вогню я був один
Вдивлялись в прірву привідкриті очі

Я бачив душу, замуровану в стіну
Вона так вірила і прагнула до волі
Я бачив думку, думку рятівну
Яка блукала в замкнутому колі

Я бачив серце, в ньому світла мить
Здавалося, ранкове сонце встало
Та іскорка, що ледве мерехтить
Та для прориву і її замало

Я бачив, бачив, бачив навіть чув
Я вірив мріяв прагнув, та все марно
І про красу і світло я забув
І шанс здобути волю був примарним…

Чого так легко творяться слова
І звідки це натхнення прибуває
Ідеями забита голова
Та що робити у майбутньому я знаю

П р и с п і в :

У Франції є і Шанель і Карден
Та в Україні є ти Емільєн
Мода, прекраси ціна є одна
Тобі Емільєн ціни все ж нема

Сон пройшов і мене ранок зачарував
Що сказати тобі довго довго складав
В світі повно краси та найкраща одна
Радість, щастя добро, це – усе є вона

Для тебе, Україно, мандруєм світами,
Для тебе ми прагнемо в небо.
До вільного вітру ми йдемо з піснями,
До здійснення мрій ми ідемо.

Для тебе, наш краю, здіймаємось в гору,
Для тебе долаєм незгоди.
Ідемо в перед, щоб знайти там опору,
Що здатна єднати народи.

Для тебе, єдина і спільна опоро,
Єднаємось в мові і слові.
Єдиними є в несприятливу пору
В Донецьку Києві й Львові.

За покликом правди і подихом волі
Життя в вдихнемо в руїну.
І ще яскравіше сіятимуть зорі
Для світу і для України.

Невідома незнайома леді «ікс»,
А в уяві та у мріях повний мікс.
Погляд сонця, подих вітру – дивина,
І здається так реально вигляда вона

Її мова, її слово – ніжний спів.
Її дотик уявити так і не зумів.
Відкрив очі серед ночі і пропав сюжет,
Та реальність у тональність завершить портрет

Для мене ті слова – удари грому
Які підчас грози зійдуть з небес
Здається у спокої я у дома
Та від дощу чомусь промок увесь
Я відчував здається як всі люди
І розумів я коди тих ідей
Я правильно вгадав що далі буде
Та все ж я відрізняюсь від людей
Коли кругом життя - рутинна справа
Що варта насолоди у думках
А я кидаюся то вліво або в право
Ускладнюючи і без того важкий шлях
Мабуть щасливим той є що у спокій
Повірив, й справді там для нього рай
А я чомусь шукаю щось й минають роки
А пошукам оцим не видно край
Неначе пушкінський отой кораблик
Несе мене у шторм у чужину
Проте здається, що повзу мов равлик
Й ніяк на інший шлях не поверну
І тисяч слів мабуть іще замало
І мільярд думок  не виправить мій стан
І не врятує термін «вдало» чи невдало»
Допоки до мети я не дістанусь сам…

Мене твоя любов і не пускала
А так би з легкістю я відірвався від твоїх ідей
Хай те що було зникло би пропадало
Бо ти є найдивніша між людей
Коли бажання знов мені диктують
Зробити щось та варте тих очей
Твої ж слова щось навпаки мурують
Ховаючи романтику ночей
Та було почуття і була віра
І прагнення знайти той компроміс
Який здається ти також знайти хотіла
Бо насолоду спільну б нам приніс
Та знову розмовляємо на різних мовах
Не розуміючи таких простих речей
А так хотілось розумітися з пів слова
При тому не відводячи очей
Мабуть найбільша помилка у тому
Що до того моменту сплинув час
А сумнів супроводжував нас навіть вдома
І серед ночі він діставсь до нас
Відверто визнаю що навіть радий
Й радію що завершилось ось так
Бо скільки б не складали ми тиради
Та щось суттєво не змінилося б однак.