Шість років тому багато трускавчан стали свідками події, яка золотими літерами викарбувалась в історії України. Приїзд святішого отця папи римського Івана Павла Другого стала для нашої держави не тільки духовною подією, але й неабияким політичним досягненням. Львів і Київ це ті два міста, де українцям з усіх усюд вдалось доторкнутись до історії. Мені також поталанило побувати на останній літургії і стати свідком прощання українців з Іваном Павлом Другим. Проте серед наших земляків був і той, кому вдалось безпосередньо постати перед Святішим Отцем. Саме дрогобичанину Тарасу Курчику випала честь вітати Папу Римського від імені української молоді та українців загалом. Про те як усе це відбувалось ми вирішили дізнатись безпосередньо у автора і виконавця гімну присвяченого приїзду в Україну Івана Павла Другого, який дав ексклюзивне інтерв’ю для читачів «Джерел Трускавця».

- Тарасе, в червні виповнюється шоста річниця офіційного візиту в Україну Святішого Папи Римського Івана Павла Другого. Як вплинула ця подія на твоє подальше життя, оскільки Ти також безпосередньо був причетним до цього візиту?
- Справді ця подія відбулась у 2001 році, і враховуючи, що в житті кожної людини є особливі моменти, для мене вона була просто фантастичною,  заради якої вартувало жити. По-перше у ній важливим було те, що я взяв участь у конкурсі написання гімну присвяченого приїзду в Україну Івана Павла Другого і пісня, яку я писав зі своїми ідеями на слова Михайла Белея, була визнана кращою. По-друге, я отримав особисте благословення Івана Павла Другого, і по-третє отримав з Його рук подарунок, а це була вервечка. Тому ще раз кажу що заради таких моментів вартувало жити. Можливо когось це здивує, але хочу зазначити, що з цього моменту моє життя кардинально змінилось. Почали стрімко народжуватись нові ідеї і досягатись нові успіхи. Зараз можу з впевненістю сказати що побував у дуже багатьох країнах світу з концертами. Тепер ось пару днів тому я повернувся з Італії та Іспанії, в також побував з концертами в Франції, Австрії, Німеччині. І я радий адже моє життя склалось так, що можу обрати будь яку країну світу де є українці і спокійно їхати туди з концертами. Я вважаю це надзвичайним і важливим досягненням. Ну і ще один фантастичний момент з мого життя стався підчас відвідин Ватикану два роки тому. Тоді підчас екскурсії «на радіо Ватикан», директор цієї радіостанції повідомив, що гімн який я написав занесений в історію цього радіо.
- Тарасе повертаючись до постаті Івана Павла другого, хотів спитати чи вдалось тобі поспілкуватись тоді і Святішим Отцем, і що тебе у ньому найбільше вразило?
- Ну поспілкуватись не вдалось, оскільки це був офіційний візит. Але я пам’ятаю той момент, коли я Йому говорив певні слова і певні побажання. В цей час Він дивився на мене своїми глибокими голубими очима, які вражали своєю синявою. Це був один надзвичайний момент. А ще один момент стався, коли я вже сказав йому свої слова і привітав Його з приїздом: Він  приклав свою руку до мого обличчя і похитав головою. Можливо Іван Павло Другий сказав ще декілька слів, проте це був такий надзвичайний стан, що годі було усе запам’ятати. Але що цікаво, що у мене є десятки фотографій з цієї історичної події, проте на жодній з них не відображено цього моменту. Я довго думав чого так сталося, але напевно Бог так дає щоб людина не загордилася від певних моментів свого життя. І я вважаю що це правильно.
- Тарасе, що було найскладніше підчас написання цього гімну?
- Там було складних декілька моментів.  Перший момент, це те що Гімн -  це не пісня. Пісенна форма і форма гімну –  різні речі. Другий момент – ідея твору. В цьому творі було задіяну надзвичайно багато людей. Це хори: від дітей віком шести семи років до співаків цілком зрілого покоління; це живе інструментальне виконання; це використання голосу Івана Павла Другого, який говорить українською.  До речі цей голос був записаний не підчас візиту, а його довелось шукати по фонотеках ще за півроку до цієї історичної події. Третій момент – це аранжування твору, яке мало справді підкреслювати, що цей твір є гімн. Четвертий момент – це музика і текст, які мали створити з цього твору єдине енергетичне ціле. Ну це усе складності творчого плану, проте є ще інші труднощі. Спочатку я взагалі не хотів приймати участь в конкурсі, бо розумів що це є історія, і кожен з відомих артистів, композиторів, поетів захоче взяти в ньому участь. Хоча це не шоу-бізнес, проте частинка бажань конкурсантів стати безпосередньо переможцем була тут присутня. Але знову ж таки, як каже польське прислів’я: «Пан мислить, а Бог креслить». Тому сталося те, що сталося і я щасливий з того, що цей твір став кращим.
- Тарасе твір справді грандіозний, і його виконання очевидно потребувало не абияких зусиль. Чи було переживання під час його виконання там на Сихові, і взагалі які у тебе залишились відчуття підчас «прем’єри»?
- Справді перше виконання цього твору було саме на Сихові з хором, і виконання було живе. Щодо хвилювання – воно було відсутнє, хоча хвилюватись було з-за чого, оскільки дану подію висвітлювало декілька десятків провідних телеканалів світу, і в прямій трансляції її можна було побачити у 130 країнах. А власне на Сихові гімн довелось виконувати декілька разів. Перший раз коли пролунала інформація що прибуває Папа. Проте ця інформація була хибною, адже Папомобіль затримувався з прибуттям. Другий раз вже виконував його коли Іван Павло другий прибув на зустріч з молоддю. І там стався цікавий момент. Коли папомобіль зупинився і Іван Павло другий ступив на землю, з гучномовців саме зазвучав його голос, що використовувався в оранджуванні гімну. Думаю, що Він був приємно вражений почути свій голос у виконанні українською, оскільки до цього не доводилось Йому чути цей твір. Тому хвилювання, як і в багатьох людей, що мають сценічний досвід, залишився поза сценою. Не знаю як в інших, але мене саме так відбувається. І коли ти на сцені, тоді усі думки і вся енергія спрямовані на якісне виконання твору.
- Тепер про буденні речі. Мені нещодавно стало відомо, що Тарас Курчик займається активною громадською діяльністю. Зокрема мені відомий факт підтримки низки проектів благодійного фонду «Карітас». Цікаво в яких проектах на сьогодні ти і ще задіяний?
- Ну справа в тому, що багато людей, які займаються громадською діяльністю, використовуються для підтримки, чи технічної, чи організаційної. Я стараюся в цьому не відмовляти і приймаю участь у проектах, які справді є реальними і реально приносять користь дітям, чи дорослим, що є наркотично чи алкогольно залежними. Для мене на планеті усі люди однакові, і те що хтось має більше коштів і можливості, для мене не є показником. Тому інколи мені хочеться поспілкуватися з наркоманом, чи людиною з певними проблемами, аніж з олігархом. Тому що розмовляючи з людиною у якої є певні проблеми ти робиш хороші речі: ти намагаєшся її підтримати чи якось допомогти. Це, я вважаю, один із сенсів людського життя. А коли ти спілкуєшся з людиною надто багатою, яку в життя нічого не цікавить окрім фінансових питань – мені це не настільки цікаво, бо вважаю що життя варто прожити не просто так, а робити при цьому якісь хороші речі.

P.S.
Пройде ще мабуть стільки ж років від цієї пам’ятної події і кожен з українців хто побував на літургіях та відправах за участю Святішого Отця буде з гордістю згадувати ці історичні моменти, як найкращі миті свого життя. Проте для Тараса Курчика ця подіє є визначальною, оскільки супроводжуватиме його весь життєвий шлях.

- Тарасе,  на завершення що можеш побажати читачам газети «Джерела Трускавця» та й усім шанувальникам української музики?
- Найперше бажаю слухати побільше хорошої музики, яка вам підійматиме хороший настрій, щоб з нею були пов’язані лише приємні спогади. Також хочу вам побажати класного літа і відпочинку, реалізувати усі задумані проекти і запрошую на концерти Тараса Курчика. Буду радий вас усіх бачити. До зустрічі!

Ярослав Баран